довкола села Попівки, що здавна мала недобру славу злодійського) вже збіраються повстанці, їх там ніхто не знайде, у їх є і зброя, і гармати, а збереться їх більше, то сі (денікинці) бігтимуть, аж пятками світитимуть. У сьому виявлялося зневажливе відношення селян до денікинців, як до страхополохів. „Може між їми й є де хоробріщі, та не сі“, — казали люде. Проте революційного захоплення між селянами не помічалося, а тільки повна незгода мирити з тим, що було. Небезпечність становища відчувалася багатьма з селян і багатьох з їх турбувала. „Хоч би знати, хтож прийде, чи добродії, чи товариші? Ой мабуть товариші…“ казали люде і по голосу було чути, що вони знепокоєні. Безнастанна зміна урядів, їхні експерименти по перебудованню державного та соціяльного ладу вже і тоді почали обридати селянам. Вони хотілиб мати більше твердий та сталий лад, досадували, що „не дають робити і не можна хозяїнувати як слід“. Безперечно і постійні заколоти, і державні та соціяльні експерименти відбивалися некорисно на селянському добробуті. Село ходило у дрантях, в латках, не було гасу, ніде було купити не те машини, а і заступів, кіс, якогось мастила на колеса.
З одним моїм приятелем селянином ми зробили підрахунок вартости його
