Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/22

— 21 —

II.

Прибувши до Київа, я не міг зважитися від разу їхати до себе в хату. Моя оселя була в Липках, себ-то в тій частині міста, на яку большевики гнали понагінку тай зазіхали найдуще, отже легко могло статися, що помешкання моє вже пограбоване і зреквізоване. Треба було також довідатися, чи большевики не шукали мене самого. Отже я залишився пересиджувати у ваґоні, поки один з товаришів подорожи, який безпечніще міг вертати до дому, не довідався, та не повідомив мене, де пробуває моя сім'я. Показалося, що моє помешкання справді реквізоване під мешканців сусідних домів, яких повиселювано, забираючи їхні доми під совєтські інституції та казарми, що і в моїм домі приміщено, хоч і не багато, червоноармейців, та що сім'я моя мусіла покинути хату і оселитися в двох найнятих кімнатах в дальшій частині міста. В мене у хаті залишилася покищо сім'я мого гостя та приятеля лікаря, що втікла з Полтавщини ще перед наступом військ Директорії, якої війська тоді теж часом грабували, руйнували, а коли і забивали без суду тих, хто їм не вподобався. (Згадати хоч смерть М. Устимовича, за якого мова буде на иншолу місці.) Щоб вбити когось, досить було, щоб знайшовся серед війська якийсь особистий ворог. Особливо небезпечне