зували, що то старе право, а тепер право народнє і тому я, як буржуй, мушу поступитися робочій людині, а щодо виплаченої рати то маю прошукувати з небіщика, а його спадкоємців те не обходить. Щоб присилувати мене скоритися, нова господарка звернулася за допомогою до своїх приятелів робітників (приятельство те, як мені розказували инші робітники, засновувалося на тому, що в неї в хаті було щось ніби гулящий дім для робітників) і ті надходили по 3—4 чоловіка вранці, коли ми ще спали, грюкали в двері, з криком та погрозами вдералися до хати, і, світячи злими очима, нахвалялися викидати нас на сніг, а жалітися на їх не було кому.
Не сама тільки господарка дому зазіхала на наше помешкання. Якогось інженера нова влада встигла вже викинути з його хати і не знайшовши иншої, він намагався забрати нашу, спіраючись на те, ніби дім мав бути відчужений для залізниці. З тим він звернувся до комітету залізничих робітників, а ті підтримали його і надходили по двічи тричи на день, нахваляючись нас виселити і то без якого будь суду самі. Те що на се не було правних підстав не обходило ні їх, ні інженера, він тільки соромився напосідати на нас отверто, а робив се через комітет.
Од тієї напасти не було спокою, треба
