хоч нікого і ні од кого не обороняла — тяглися без упину мітінґи, представники нової влади все промовляли до цілковитої втоми — і небезпечно було тільки од свавольства поодиноких громадян, якого припиняти не було кому. — Тимчасом господареві нашому все гіршало. У бреду йому уявлялося, ніби хтось збірається розтягти його добро, він раз-у-раз схоплювався, та носив на піддаша стрімкою драбиною усякий мотлох та десь там приховував. В міру як йому гіршало, коханка його сина з своєю приятелькою все частіше прибігали і годинами товклися чи в його хаті, чи в кухні. Вони все щось радилися пошепки і почали вимагати од хворого, щоб склав заповіта та одписав все своє добро незаконним онукам, поминаючи родину відсутного сина.
Коли з хворим почалася аґонія, обидві жінки цілісіньку ніч нишпорили на піддашшу, в коморі, в хаті та одно носили якісь клунки через сад до свого дворища. Вранці навели вони щось з 8 залізничих робітників, щоб були за свідків при заповіті. Один з них і списав той заповіт, а тоді усі гуртом приступили до слабого, вимагаючи, щоб підписав його. Та ґенерал був уже зовсім непритомний і нічого не розумів, хоч жінки кричали йому в саме вухо, що він повинен зробити. Як се не помогло, вони разом з свідками підняли
