навіть не подумав про се і тільки згодом се прийшло мені до думки.
Сидіти довго у Лубнах я не мав чого, та довелося перебути там з тиждень, бо поїзди чомусь не йшли, здається десь по дорозі до Київа чи коло Гребінки, чи коло Яготина наступали чи большевики, чи повстанці. Мійська інтеліґенція непокоїлася та хмурилася, але все ще чеплялася за надію, що сей наступ большевиків не є початком їхньої перемоги та що якось пощастить їх перебороти. Сливе усі розуміли, що причиною їхнього успіху є поводження денікинського війська і шукали способів полагодити його гріхи, але через те, що се військо було єдиним, на що можна було оперти надію на порятунок од большевиків, городяне одночасно ремствували на селян, повстанців та аґітаторів за те, що не хотять перетерпіти, не допомогають денікинцям боротися, а ще йдуть проти їх.
Нарешті через тиждень на передніх станціях заспокоїлося і можна було їхати. Покидав я свій город та свій хутір в пригніченому, сумному та якомусь неусвідомленому настрої. Розум підказував, що таксамо як звідси, дістанеться тікати і з Київа і далі, і мабуть з рідного краю
