Я весь час мовчав. Я не знаю, кого мені було більше жаль, чи старця, чи дідуся.
Під мостом сліпий сів у своєму куточку, сперся спиною об стіну, поклав палицю, і звісивши руку, застиг (друга рука завжди висіла у нього).
— Хм! Він стомився й не їсть… — прошепотів Лярош.
Ми стояли по другий бік арки, теж під стіною і як два шпиги підглядали за старцем. Сонце зачіпало горизонтальними проміннями вершечки моста і дерева над набережною. Поспішно й заклопотано чигали невеликі пароходики, сновигали човники біля непорушних незграбних байдаків. По мосту неустанно гуркотіли трамваї, автомобілі, звожчики.
Сліпець сидів не рухаючись.
— Ну? Що ж він не їсть? — нетерпляче прошепотів мій дідусь.
— Він сумує за собакою — сказав я.
— Що?? — витріщився Лярош. — Ха-ха-ха!
Він засміявся навіть із злістю, з образою, немов я сказав таке, що зачепило його найдорогші почуття.
— Він сумує? Цей обрубок? О, мій молодий друже, ви сантиментальні, як цей вечір.
— Мені так здається, — холодно сказав я.
— Ха! Вам так здається. А мені здається, що якби він зараз запопав цю собаку, то він би їй показав такий сум, що вона, може, вже більше б не змогла ходить із ним до Люксембургу. От який сум він показав би їй. «Сумує»... Ха-ха! Це якраз... Як ви думаєте, може йому зараз хочеться вірші писать на спомин свого вірного пуделя? Га?
Я мовчав і дивився на сліпого. Раптом він заворушився і ми обоє почули, як він тихо жалібно промовив:
— Жужу!
