Я озирнув пильніше сліпого. Він ішов якось менш упевнено, сердито стукав палицею по тротуарі і, чути, лаявся. Собаки з ним не було.
— Без собаки? — живіше повернувся я до дідка.
Він захитав головою й підморгнув мені,
— Вона сьогодні втекла од його. Весна!
І залився щасливим, задоволеним смішком.
— Ви розумієте, коли настає весна, то й собака почуває, що вона мусить іти до подібних собі. Хе-хе-хе… Вона вже давненько фліртувала з одним молоденьким фокстер'єрчиком із булочної.
Справді, мені пригадалось, що я разів два бачив молоденького жевжикуватого песика з обрубаним хвостиком коло кучерявого поводаря. Він завжди скоса й уважно подивлявся на палицю сліпого. Очевидно, він був уже знайомий з нею.
— Бачите, який він лютий зараз?… Він розіб'є свою палицю об тротуар.
Прохожі з страхом і дивуванням дивились услід сердитому сліпому. Якби йому попався тоді жевжиковатий фокстер'єрчик, можливо, що палиця й розбилася б.
Раптом старець зупинився біля крамнички, де майже на порозі у великій жаровні смалилась картопля, порізана довгенькими скибочками, і щось сказав. Крамар, мабуть знаючи вже сліпого, звичайним лінивим жестом насипав в паперову торбинку картоплі й тикнув йому в руку.
Старець заплатив і пішов далі. Купивши хліба, він, немов зрячий, завернув по набережній і спустився до річки.
Ми весь час ішли за ним. Лярош з глибоким жадним інтересом не зводив з його очей і часом шепотів мені.
— Тепер він хліб купуватиме. Цікаво, якби у нього однять ще й картоплю. Дивіться, дивіться, з якою ласкою він тулить до грудей свою паляничку.
