Вчора під вечір Лярош хутко вбіг до мене в хату.
— Вставайте, ходім! Швидше! — радісно-піднятим тоном, весь захакавшись, закричав він.
— Що таке? Куди йти?
Такого хвилювання я в моєму спокійно-холодному приятелеві ще не бачив.
— Я вам покажу один з останніх актів людської комедії. Швидше.
— З старцем?
— Ете ж! Швидше. Ато можем загубити.
Я одяг капелюх і ми побігли. Власне, мені не хотілось ніяких ні комедій, ні драм, мені просто хотілось лежати на матраці й дивитись на стекла вікон, в яких відбивалось оранжеве сонце вечора. Але, бачачи дідка в такому настрої, я благорозумно ухилився від усяких суперечок.
Ми бігли не до Люксембурзького саду, а повз Одеон на rue de Seine. Дідок усіх штовхав, збивав з тротуару і навіть не озирався. Я вже боявся, що за нами поженуться поліцаї.
На rue de Seine Лярош зупинився, подивився вперед, назад, уперед — і скрикнув:
— Он! Дивіться!
Я глянув уперед і побачив далеко внизу постать, яка ніби була сліпого. Дійсно, це був сліпий, ми через п’ять хвилин йшли вже позад його.
— Бачите? — таємно і з хвилюванням показав він на старця.
Я нічого не бачив особливого: старець як старець. Аж розсердився я.
— Та що «бачу»? Ну, старець, так що тут такого?
Лярош здивовано глянув на мене. Потім радісно, тихенько засміявся й лукаво сказав:
— А більше нічого не помічаєте?
