— А ви — свідома, інтелігентна людина? —раптом строго спитав він.
Я одповів, що мені принаймні так хочеться про себе думать.
— Звичайно, — муркнув він — А ви свободу любите?
— Через неї я тут і живу, а не вдома.
— Я не про політичну свободу. У нас в республіці такі ж раби, як і у вас. Он! — він сердито протягнув руку до вікна. — Повний город рабів. Я про другу свободу питаю.
Я попрохав вибачення і сказав, що не розумію, про яку саме свободу він питає.
Лярош розсердився зовсім.
— Ви думаєте, що ви по своїй волі живете на світі?
— А як же? Не схочу, так у всяку хвилину можу померти.
— Так?!
Він більше нічого не сказав. Але в цьому коротенькому слові було стільки насмішки, зневаги, стільки передуманого, що мені аж ніяково стало.
— Ви сумніваєтесь? — з силуваним сміхом спробував я спитать.
Він навіть не одповів. Я підождав. Мені вже трошки досадно стало.
— А ви любите свободу? — спитав я невинно.
— Люблю, — тлухо сказав він.
— І думаєте, що по своїй волі живете?
Він не одразу одповів.
— Я живу по своїй волі, нарешті сказав він, але таким тоном, що мені зникла з губ посмішка. — І, значить, можете вмерти, коли схочете?
Знов він наче вдумався в моє питання, провіряв себе. І знову з суворим натиском промовив:
— Я можу вмерти, коли схочу.
