— Чого ж ти хочеш? — раптом серйозно з інтересом спитав Лярош, немов тут ще була якась неясність, котру йому хотілось вияснити.
— Я хочу до… мами! — з плачем повторило дівча й обвело нас великими оченятками, на нижніх віях яких висіли крупні сльози.
— А навіщо тобі мама? — також уважно й серйозно спитав Лярош.
Хтось веселий засміявся, думаючи, що дідусь жартує з дівчиною. Але цей навіть не глянув на сміхуна.
Дівчина боязко подивилась на нас і мовчала.
— Ти її любиш, свою маму?
— Люблю-у…
Лярош раптом посміхнувся, одвернувся й байдуже одійшов од юрби.
— Я міг би двома цукерками прогнати сльози любові, — буркнув він мені.
Вчора прийшов до мене Лярош.
Я лежав на матраці і дивився в небо крізь розчинене вікно. Я тільки що повечеряв і почував себе цілком зручно на своєму матраці на планеті, яка зветься Землею. В небі вже світились крізь розірвані непокійні хмари інші планети і я до них дружелюбно посміхався. Долі стояла пляшка від вина.
На мою пропозицію засвітити свічку, Лярош суворо сказав:
— Не треба.
І, взявши чемодана, мовчки вмостився на ньому.
Як не треба, то й не треба, я міг і так лежати. Лярош довго мовчав. Я наспівував «Марусю» і не звертав на нього уваги, бо вже звик до цієї мовчазної фігури.
Раптом він ворухнувся й буркнув:
— Ви вечеряли?
— Вечеряв.
