Я не хотів ухилятись від істини.
— Ворог не ворог, а ви таки мене сердили. Ну, так це ж зрозуміло: коли чоловік голодний, то всі йому вороги і світ весь не милий.
Дідок помовчав.
— Так… А коли шлунок повний, то вороги стають приятелями й душа балакає з богами.
Він посміхнувся, встав, хитнув мені головою й мовчки вийшов, ніби не мав вже більше чого сидіти. Я здивовано подивився йому вслід, потім засміявся, потягнувся, погасив свічку і, як тільки поклав голову на матрац, так і зник десь до самого ранку. А зараз сиджу й пишу це. Дідка не чую, мабуть уже пішов кудись на службу чи на роботу. У нього, мабуть, у хаті ще є сир і вино. Хм! Чудовий сир він купує. Треба піти сьогодні до Харитона; він казав, що має для мене запитати одного суб'єкта про роботу. Напевне нічого нема, але може Харитон має якусь зайву пару сум і я куплю собі сиру. Метод професора я знаходжу непідходящим для свого організму.
У мого дідуганчика є якась тайна. Це видно по всьому; навіть по тому, що він ніколи не сміється тоді, коли сміються всі люди. Він кудись ходить щодня перед вечором. Очевидно, не на лекції свої (він дає приватні лекції), бо іноді дуже хутко вертається.
Взагалі, він комік надзвичайний, і мені здається, що його комізм переходить стадію нормального. Я іноді ходжу з ним гуляти ввечорі. Ідемо ми, звичайно, мовчки. Раптом він зупиняється біля якогось кафе, з якого найголосніше вилітають веселі звуки музики, сміху, гомону людських голосів, і з чудною посмішкою дивиться просто в обличчя людей. Мені аж ніяково часом буває. Особливо любить він зупинятись там, де їдять і їдять весело, з почервонілими.
