— Так… — муркнув знов Лярош, не зводячи з мене зацікавлених очей. Потім зразу чогось встав, мовчки вийшов з хати і через якісь дві-три хвилини вернувся назад.
Я вже не лежав, а сидів, спершись спиною об стінку, так ніби легше було. Признатись, мені таки не радісно було. Мені навіть було сумно і тяжко. В цьому я таки мушу признатись. І рішуче нічого не було приємного в тому, що вітер по-ідіотському накидався на вікна. Навпаки, це мені тільки нагадувало, що світ збудовано дуже несправедливо й що я самотній, як покинуте цуценя.
Лярош знову придержав чемодан, сів на нього і став дивитись на мене. Я хмуро зирнув на нього. Ще цей старий ідіот чогось тут лазить із своїми дурними посмішками й поглядами!
— Чудовий час настав, — кинув він недбало. — Весна, сонця багато…
— Еге ж… — муркнув я таким тоном, що другий би на місці дідка встав би, сказав мені «добродію, я прийду в другий раз, коли ви будете спокійніші» і вийшов би з достоїнством розумної людини. Але дідок тільки посміхнувся краєчками насуплених очей і знов сказав:
— Це час пісень… У цей час боги балакають з людьми.
Я мовчки дивився в огонь. Я міг би багато дечого сказати цьому дурноватому, півбожевільному, але для цього треба було ворушити язиком.
— Душі людей стають у такий час немов з ефіру і невідома вища радість наповнює її.
Він навіть руку підняв догори, наче декламував.
Я знов ліг, мені було погано.
— Що вам? — спитав Лярош.
— Нічого… — муркнув я.
