Месьє Лярош раптом оживився. З якоюсь чудною посмішкою й цікавістю подивився мені в лице, на палець, на свічку.
— Болить? — весело спитав.
— Звичайно, болить, як упечешся, — відмовив я недбало й навіть не глянув на свого пальця.
Лярош уважно озирнув мене і нічого не сказав, чудно тільки посміхнувшись. Потім знов перевів погляд на свічку і хмуро дивився в неї, очевидячки забувши про мене. Я не хотів заваджати йому і теж мовчки дивився на вогонь. Гудів за вікнами внизу вогкий Париж. Весняний вітер м'яко бився в вікна мансарди і, як кіт, пробігав по ній з гурчанням.
— Ви раз-у-раз співаєте, — вимовив Лярош, не рухаючись. Його, мабуть, це дуже зацікавило.
Я скромно зідхнув, але нічого не сказав.
— Людина тоді співає, коли їй радісно, — знов буркнув дідусь трошки сердито вже і замовк, немов чекаючи відповіді.
Я скоса поглядав на нього. Смуглявий гарний ніс його вперто був похнюплений до свічки.
Мені таки радісно, — нарешті сказав я. Тоді він озирнув мене строго, пильно і з такою недовірливою цікавістю, неначе я був якоюсь знахідкою доісторичної епохи, в якій він сумнівався.
— Завжди? — муркнув він.
— Розуміється.
— Чого ж вам радісно?
Я потягнувся. Хм! Чого мені радісно? Хіба я знаю? Радісно, що вітер такий м'який, і соковитий. Радісно, що зорі кліпають, як засоромлені оченята дитини. Радісно, що внизу гомонять істоти, похожі на мене, і чогось рухаються, і спішать кудись, і минають повз мене. Хіба я знаю? Радісно, що далеко-далеко є країна, де їдять вареники з краплинками сиру і гай увечорі зверху позолочений, а внизу та-
