Жила вона на шостому поверсі, в мансарді, в маленькій кімнаті, в якій одна стіна з вікнами була зрізана до половини і на ній лежала покрівля. Один куток був запнутий якимсь сірим покривалом, в другому ліжко стояло, широке, спокійне. На стінах висіло багато гравюр.
— У вас гравюр багато, — сказав я.
Вона якось злякано подивилась на мене, немов я хотів одняти в неї ці гравюри.
— Ви любите їх чи вам подарували?
— Люблю, — тихо сказала вона й почала швидко, поспішно роздягатись.
Я присів на стілець біля столу і схилив голову на руки. Сміятись уже не хотілось… Хотілось… Ні, кінець!
— Вам тяжко? — почув я біля себе тихий шепіт.
Я підвів голову й засміявся їй в лице.
— Чого мені тяжко? Того, що піднявся на шостий поверх? Це ще не велика біда. Буває й гірше… Еге ж. Ну, так ми будемо спати тепер? Чудесно… У вас тут затишно… А що то в кутку? Друге ліжко? Може для визначних гостей?
— Ні, там висить моя одежа.
— Одежа? Ну, все одно… Хоч би й серце там висіло, плювать. Е, на все плювать і більше нічого. Правда?
— Правда, — тихо кинула вона, а сама дивилась на мене пильно-пильно. Їй-богу, в неї були гарні очі, Ні, не очі, а погляд: очі були погані, риб'ячі, тут уже нічого не зробиш. Але погляд їх був гарний. Ах, якби так уміла Наталя дивитись своїми очима. Е, плювать!
— Так, значить, роздягатись? Чудесно. У вас багато гостей буває?
