Я розреготався.
— Розуміється, гуляю! Я люблю в чудову погоду гуляти по вулицях.
Вона ще раз зупинила на мені свої мертві очі. На лиці, запудренному до мертвої непорушности, не мигнуло нічого, немов вона вже звикла й до такого сміху і взагалі до таких добродіїв, що гуляють в чудову погоду по таких тихих вулицях.
— Ходімте зо мною? — нахилила вона голову.
— Куди?
— Ну, «куди». До мене.
— Чого?
Вона подивилась на мене.
— Ви не знаєте?
Я теж подивився на неї. Якийсь прохожий під парасолем озирнувся на нає. Глянув на неї, потім швидко на мене, і на лиці його я прочитав немов апиновання. усмішку і жаль до мене. А що б то сказала Наталя? Же!
— Підете? — спитала вона, нахиливши знов голову.
Мені раптом стало так холодно, що аж по голові пройшов мороз. Не від того, що я був в одному піджаку, а від чогось іншого, від чого навіть на екваторі людині стане холодно.
— У мене немає грошей, — хмуро й холодно сказав я.
— Ви мені колись оддасте.
Хм! Ця мара рішуче хотіла замінить мені Наталю, Чудово.
— Ходім, — сказав я,
Вона мовчки повернулась і пішла вперед, майже беззгучно ступаючи по мокрому тротуарі. Сіре пальто, схоже на саван, рівно, не коливаючись, звисало до самої землі.
Я посміхався, але йшов рішуче за нею. Ми йшли недовго.
