як задрижало її тіло в моїх руках, навіть тоді сум не зник з мого серця. Я це напевне знаю, він не зник, він тільки сховався від полум'я жаги.
А Наталя й досі не знає, чому так сумно, так тужно, так боляче-солодко дивитись на красу. Що краса у неї велика, вона це знає, це вона добре знає.
У той самий вечір вона сама це сказала мені:
— Ти думаєш, я собі ціни не знаю? Ого! Захочу і завтра ж матиму автомобіль.
(Вона страшенно любить автомобілі.)
— Не віриш? Посміхаєшся?
Я вірив, але посміхався зовсім од іншого.
— І матиму! Мені надокучило їсти картоплю і вкриватись одним плащем.
(У нас були такі обставини, що ми годувались одною картоплею і вкривались тільки плащем.)
— Мені надокучило твої дурноваті мрії. Так, надокучили! О, це я тобі щиро говорю. Я — не свята… К чорту! Давай мені грошей, а не пісень. Грошей! Розумієш?
Вона, дійсно, ніколи так щиро не говорила. Я сидів з похиленою головою, а тут підвів її і подивився на Наталю. Ах, яка ж вона гарна була! Боже, вона була така гарна, що хотілось бахнути цією головою об кінець столу і пробити її, як негодящий горщик.
— Ну, чого вилупив очі? Почнеш нотації читати за цінами? Можеш! Я — не свята, Мені надокучило бути святою. Годі! Мені треба грошей, от і все. Ідеали, шукання, великий дух і подвиги можеш лишити у себе. Це мені не підходить. Так-так! Що? Не ждав?
Я таки не ждав. А може... а може й ждав, бо чому ж так сумно, чого так тужно стискувалось моє серце раз-у-раз, коли я дивився на красу її тіла?
Я їй нічого більше не сказав. Я навіть плащ не взяв з собою і мовчки вийшов із хати.
