Сторінка:Володимир Винниченко. Твори в 24 тт. Т.4 Оповідання (1929).pdf/107

Ця сторінка вичитана

— Це вони? — рівно, не звертаючи на слова його уваги, сунувся дід і пальці його скручувались і тяглись до стражника.

— Діду! крикнув стражник: — Одійди, кажу!

— Це вони?! — скрикнув дід і скажено, дико стриб нув на стражника, впився йому в шию руками і, хитаючи головою, захрипів.

Стражник з жахом пручався, одбивався, а пручання це залалювало людям очі диким, лютим гні вом.

— Ага!… Так його!… Дай йому щастя того!…

Над гуртом збитих докупи людей стояв крик і рев, а по вулиці тікали інші два стражники, топ чучи кіньми дітей, клунки. І навздогін їм нісся крик.

З неба ж широковеличного, ясного та чистого, радісно дивилось на них сонце і сміялось.