— Брешу? — хриплим шепотом промовив він. —Брешу?
І раптом очі йому стали дикими, круглими, рука задрижала, потім застигла коло виска, здригнувсь револьвер і вмить вибух вистріл. Чоловік криво хитнув головою і сторчака упав лицем униз.
Люди закам'яніли. Потім схаменулись, з жахом кинулись до чоловіка, нахилялись до нього, пили очима його кров, що мішалась з водою й брудом землі, одхилялись і стурбовані говорили, дивились в очі один одному і знову звертали свої очі на чужого чоловіка. А від його, від крови цього чужого чоловіка, від задубілих рук його ішло їм у душі гострим туманом те, чого він ждав від їх: вони вже вірили йому.
Від чоловіка підвівся й стражник.
— Помер, — з жалем хитнув він головою. — Ну, щастя його.
Серед людей пройшла похмура тиша.
— Тобі б такого щастя! — глухо кинув хтось іззаду.
— Голубчику наш! — схлипнуло з другого боку. — Занапастили чоловіка!
Небо було ясне, тихе, велично-спокійне; а серед пожарища в бруді над трупом стояли люди з темними, хмурими лицями, з понуро-злісними поглядами.
— Я тобі покажу там, — зазирнув через голови стражник. — Ану, вийди сюди!
Люди заворушились--між ними пролазила наперед сива голова діда.
— Де вони? Де? — гострим, скляним, божевільним поглядом шукали дідові очі. Давай їх сюди!! Це? — зупинився він на стражникові і, простягнувши жовті кістляві руки, став насуватись на нього.
— Одійди, діду! — стурбовано промовив, одсовуючись назад, стражник.
