— Ну, довольної — крикнув раптом передній стражник і натягнув поводи. — Ступай за нами. Ми тобі покажемо сльози.
— Гайда! Марш!… Живо!
І він вдарив коня в бік.
Чоловік умить вихопив праву руку з кишені і виставив її наперед: в руці блиснув на сонці револьвер.
Серед гурту пройшло шамотіння, а стражник раптом потягнув поводи до себе й закричав:
— Ану, стрельни! Ану, стрельни тільки!
Чужий же чоловік дрижачою лівою рукою потер лоба, потім, повернувшись до людей, з болячим непорозумінням повів по них очима й закричав:
— Та не може, не може ж цього буть! Як ви можете не вірить мені? Чим же доказать вам?.. Глядіть!
Він підніс руку з револьвером до виска, вона злегка здригувалась і револьвер блискав. У гурті хтось ойкнув.
— Глядіть: на ваших очах я прострілю собі голову, щоб ви повірили мені. Тоді повірите? Повірите, що не ворог я вам?
— Брешеш, не застрелишся! Бий його, студента!
— Не застрелюсь? — хрипко крикнув чоловік, і лице йому враз стало блідо-синім.
— Ви хочете, щоб я доказав вам? Хочете? Правда?
Стражники про'щось шепотіли між собою. Чоловік безсило пустив руку і, важко дихаючи, поширеними, божевільно-напруженими очима водив по гурту.
— Та що ви його слухаєте? — раптом стрепенувся дід--Жили йому вимотать… Жили йому!
— Стражникам його! Бреше! Розжалобить хоче!… Бери його!
І всі заворушились, але зараз же знов закам'яніли: чоловік підніс руку до виска. Підніс і зупинився.
