— Оддасте мене їм?
Серед гурту заворушились, Зачулось бурмотіння; а далі крики,
— За що ж його забирать? Не дамо!… Геть!
Стражники хапливо й мовчки зняли з плеч винтовки й наставили проти гурту. Трохи затихло.
— Дасте студента? Чи ні?… Говоріть! — крикнув передній і гидко вилаявся, злісно й з полекшенням.
— Студента? Якого студента? У нас нема студентів!
Всі умить повернулись до чужого чоловіка і стали дивитись на нього. І лиця їм зразу стали чужі, холодні, з цікавими, пильними очима. Стражники присунулись ближче.
— Ні, браття, я таки студент. Вони мене шукають, я знаю, — глянув на стражників чужий чоловік і молоде лице його покрилось тінню.
— Студент? — повернувся до нього дід і близько нахилився вперед. — Ти студент… А ти ж що тут говорив? Що брехав тут?
Лице чужого чоловіка спалахнуло:
— Брехав! Я? Так ви не вірите мені? Так ви не вірите моїм сльозам? Ви їм вірите? Ну, говоріть! Скажіть, кому вірите!
— Вовчі сльози! — буркнув хтось позаду.
Чоловік повернув туди голову.
— А хто хати запалив?
Очі чужому чоловікові поширились,
— Так то я запалив їх?! Я, що кров свою оддав би, щоб загасити їх? Я, я?… Та що ви, люди?! І ви вірите?!
Він безпомічно озирнувся, з одчаєм провів поглядом по лицях; лиця хмуро, недовірливо, вороже дивились на нього.
