Сторінка:Володимир Винниченко. Твори в 24 тт. Т.4 Оповідання (1929).pdf/101

Ця сторінка вичитана

На нього дивились сусіди і йшли до нього.

— Та схаменіться, діду! Що ви кажете? Бог дав і взяв.

— Взяв? — впився в сусіду страшним своїм поглядом дід — За що взяв?

— Людей виніть, діду, люди вінні, а не бог…

— Де вони, ті люди?--повів очима дід навкруги.

— Нема їх тут, шукати треба, ходім…

Дід не хотів іти, але його повели туди, де стали і кричали інші. Дід ішов, схиливши голову, і вітер несміло, винувато гладив і хилитав його сиве, розкудовчене волосся.

— Студенти запалили!… Вони!… Не хто, як вони!. — кричав рудий, веснянкуватий Гаврило і, показуючи замазаною у сажу рукою до лісу, грізно тряс головою,

— Я сама вчора двох бачила, своїми очима бачила їх! — випнулась наперед Козубиха: —Ішли й дивились на Домахину хату. А з неї якраз і почалось. Вони!…

— Де вони, ті студенти? — раптом пролізаючи до Домахи, глухо спитав дід і полинялі очі його дивились гостро і люто.

— Де? — хитнула головою Домаха. Шукай їх! Ти його піймаєш. Там…

— Де «там?

— У лісі, у чорта в болоті…

— У чорта? Де ті студенти, давай їх сюди! Давай, я вимотаю їм жили, я наточу крови їхньої і буду гасить мою хату. Давай!

— Жили їм вимотать!! — летів крик із грудей, із стиснених кулаків, з затуманених очей. Летів і нісся до високого, спокійно-радісного неба з веселим, величним сонцем. І собаки піднімали голови до цього сонця і страшно вили, і курилась чорна руїна хат, наче руки простягаючи тонкі стовбури.