Мені було тоді літ… Але що там літ! Це було в ту добу, коли в грудях так співу багато, що хочеться сліз.
Це було в ту добу, коли небо здається таким низьким та досяжним. Прихилить вам його? Можна! Ось тільки управитись з тою та тою справою і вмент вам буде небо з зорями, з місяцем, сонцем, з чим хочете.
Може дракона якогось убити? Дракона з вогневою пащею і сотнями лап? Давайте його сюди! Де той дракон?
Ах, це ж була якраз та пора, коли аж кишить навкруги всякими драконами, коли так легко, так охоче йдеться на бій із ними.
Отож і було це тоді, коли я йшов убивати величезного дракона. Він сидів у мене в душі. Старий був уже, з древніми, волохатими лапами, які страшенно важко було оддирати від серця. Так важко, що Іра все частіш та частіш стала поглядати на мене й посміхатись.
— Слухайте! — сказала навіть раз, — вам це, видно, дуже тяжко… Лишіть… Хтось інший візметься… А то ще провалите всю справу…
Всяко можна сказати ці слова. Але коли трошки приплющити очі, скривити губи в зневажливу по-
