клямації. Ну, так такий приказ, що таких людей арештовувать, так прямая об'язаность… одно слово сказать… Семенюк! — раптом сердито повернувся він до Семенюка. — Признавайсь, сукин син: цих людей ти бачив? Признавайсь отут, січас мені!
Настала тиша.
Антип пробурмотів:
— Ану, что он скажет, нужно записать…
І наготовив книжку.
Семенюк, очевидно, зібрав усі сили, щоб одповісти, але глянув на книжку й розстерявся. Стурбовано забігав очима навкруги і знов, як соняшник до сонця, повернувся до книжки.
— Ну, говори ж, стєрво.
Семенюк безпомічно глянув на старосту.
— Я бачив… що… Тільки, як темно було, то не розібрав добре… Похожі…
— Умгу! — муркнув Антип і щось черкнув у книжці. Семенюк зразу ж замовк, злякано слідкуючи за його рукою.
— Ну, видно, що три рублі хотів заробить! — безапеляційно й похмуро бовкнув стражник до старости. І стояв з таким виглядом, що, мовляв, сумніву більше нема ніякого.
— Ну, сукин син, підожди ж ти! — хитнув староста головою до Семенюка.
— Какие три рубля? — зацікавлено спитав Антип.
— Та, бачите, такий порядок, що як пійма хто кого з прокламаціями, так тому три рублі. Таке мєропринятіє, одно слово сказать… От он і соблазнився, виходить… А ви сами должно, на станцію путь держали?
— Да, мы хотели на станцию.
— По своїм ділам чи по службі?
— Это все равно. Ну, так скорее, староста, скорее, нам некогда…
