Сторінка:Володимир Винниченко. Твори в 24 тт. Т.3 Оповідання (1929).pdf/87

Цю сторінку схвалено

— Климентий Сидоренко, Диоген Эмпедоклович, — угодливо нахиливсь я до Антипа.

— Ага! Отлично… Хорошо… Кли… мен… тий… Си… до… рен… ко… Хорошо. Как називается это селение?

— Как называется это селение? — строго звернувсь я до стражника.

— Мандриковка, — злегка вирівнявся стражник, напружено слідкуючи за Антиповою рукою.

— Мандриковка, Диоген Эмпедоклович!..

Староста ще більш стурбувався. Ззаду почалась шамотня. Видно було, як поспішно один за одним дядьки просковзували в двері і юрба ріділа.

— Так, хорошо…

Староста раптом пригладив волосся, прокашлявся і, несміло глянувши на книжку, промовив:

— Ну, хорошо, господа… Позвольте ж спроситьця вас, хто ж ви такії будете?

Антип не зразу одповів. Устав, вернув мені ручку і, не закриваючи книжки, повернувся до старости.

— Кто мы такие, голубчик, ми скажем исправнику. Понял? Исправнику это скажем. Это, кажется, здесь Михаил Андреич исправником?.. — повернувся він до мене. — Ах, нет, Михаил Андреич в другом уезде… Да, мой милый, кто мы такие, ты это скоро узнаешь. Да… Ну-с, мы готовы. Давайте понятых, можно отправляться. Только я просил бы непременно с нами отправить этого господина… как его??.. — він зазирнув до себе в книжку, — этого Сидоренка. И затем того, который утверждает, что мы разбрасывали прокламации. Как его? Мм… Семенюк, кажется! Да-да! Так вот и его тоже. Где он?

Я хутко повернувсь і почав шукать очима Семенюка.

— Где Семенюк?

Семенюк стояв десь аж у дальньому кутку. Всі