— Климентий Сидоренко, Диоген Эмпедоклович, — угодливо нахиливсь я до Антипа.
— Ага! Отлично… Хорошо… Кли… мен… тий… Си… до… рен… ко… Хорошо. Как називается это селение?
— Как называется это селение? — строго звернувсь я до стражника.
— Мандриковка, — злегка вирівнявся стражник, напружено слідкуючи за Антиповою рукою.
— Мандриковка, Диоген Эмпедоклович!..
Староста ще більш стурбувався. Ззаду почалась шамотня. Видно було, як поспішно один за одним дядьки просковзували в двері і юрба ріділа.
— Так, хорошо…
Староста раптом пригладив волосся, прокашлявся і, несміло глянувши на книжку, промовив:
— Ну, хорошо, господа… Позвольте ж спроситьця вас, хто ж ви такії будете?
Антип не зразу одповів. Устав, вернув мені ручку і, не закриваючи книжки, повернувся до старости.
— Кто мы такие, голубчик, ми скажем исправнику. Понял? Исправнику это скажем. Это, кажется, здесь Михаил Андреич исправником?.. — повернувся він до мене. — Ах, нет, Михаил Андреич в другом уезде… Да, мой милый, кто мы такие, ты это скоро узнаешь. Да… Ну-с, мы готовы. Давайте понятых, можно отправляться. Только я просил бы непременно с нами отправить этого господина… как его??.. — він зазирнув до себе в книжку, — этого Сидоренка. И затем того, который утверждает, что мы разбрасывали прокламации. Как его? Мм… Семенюк, кажется! Да-да! Так вот и его тоже. Где он?
Я хутко повернувсь і почав шукать очима Семенюка.
— Где Семенюк?
Семенюк стояв десь аж у дальньому кутку. Всі