Але я йшов, похиливши голову. Мене брала досада; ішов би вже мовчки, ні, треба ще на сміх себе виставляти.
У волості нас теж уже ждали: з вікон виставлялись голови, а коло дверей ґанку товпилась ціла юрба люду. Всі вони, розступившись, дивилися прямо нам у лице й дехто хмуро мовчав, дехто посміхався, більшість же голосно і з страхом цікавилась пійманими «жуліками».
Ввели в «присутствіє». Там уже теж був народ.
— Ну єсть! Споймали! — хмуро проговорив стражник. — Давайте, старосто, понятих, нада січас їх до справника.
Коло столу стояв невеличкий дядько з кострубатою головою й рідко розставленими очима. Плохенький піджачок, ситцева сорочка під жилеткою, вигляд заклопотаности, забитости. Так і уявляється, що прийде цей дядько додому, а дома лазить голодна, писклива дітвора чіпляється за чоботи, канючить, жінка лається, а коло порога стоїть уже соцький і кличе «до начальства». Через що його вибрано на старосту — невідомо.
— Так оце ті?.. Ага… — бігаючим поглядом озирнув нас цей староста. — Ну, так що ж?.. Як понятих, то й понятих… Ану, хто за понятих? — задер він голову до юрби.
Але тут умішався Антип. Він ступив трохи вперд і ввічливо, але спокійно й навіть строго звернувся до старости:
— Подожди немного… Значит, ты староста?
Староста здивовано глянув на нього.
— Ну, я… То що?
— Хорошо. Пока ничего. Значит, это ты отдал приказание задержать нас на дороге?
Тон був такий, що мимоволі староста одповів:
— Ну, хоч би й я, так що?
