— Семенюк! — раптом підняв голову стражник до дядьків. — Ето вони?
Серед голів одна посміхнулась, хитнулась і промовила:
— Вони самі… Отой, нижчий, кидав до мене, а вищий у церкву…
— Что «кидав?» — здивовано спитав Антип.
Я теж непорозуміло дивився навкруги.
— Уже забули? — добродушно посміхнулась голова Семенюка. — Бамажечки… З красними печатями… Прокламації…
Всі гостро дивились на нас.
Але якби ці дядьки разом із стражником раптом перевернулись в Китайську депутацію, що нас закликала б на царство до них — на лиці Антипа не виявилось би більшого здивовання, ніж тепер. Ні страху, ні ніяковости, а тільки здивовання. Видно, що чоловік усього сподівався, але проклямацій…
Він глянув на мене, на стражника, на дядьків. Я теж глянув на нього, на стражника, на дядьків.
— Как ты сказал, мужичок? — нарешті вимовив Антип до Семенюкової голови.
— А так, як чув…
— Прокламации??
— Атож…
Антип глянув на мене, я на нього.
— Ви что-нибудь понимаете, Ксенофонт Сократович?
Чого йому спало на думку так історично прозвати мене, я не мав часу ні думати, ні дивуватись, але стиснув плечима і промовив:
— Нічего не понимаю… Диоген Эмпедоклович!
— Странно… Очень странно… Так, значит, в вашей деревне эту ночь были разбросаны прокламации?
Стражник пильно дивився на нього. Але Антипові
