село, і, не одвертаючись од жита, вирив руками ямку, поклав туди пак і засипав землею. Наверх натрусив трави.
— Так… — скоса озирнувши мою роботу, промовив Антип.
Погоня наближалась.
Поранкове сонце стояло над церквою й ще не встигло випарити всю росу й вона, як сльози дитини, що тількищо плакала, невинно і зворушливо блищала в траві. Прощай, росо!
Потім я підвів голову. Погоня вже недалечко була, але бігла тихше. То підійдуть, то знову побіжать. Стражник одною рукою придержує шаблю, а другою широко махає то взад то вперед, немов одбивається від когось позаду. Іноді озиравсь і щось казав дядькові, який біг зараз же за ним. Трохи оддалік бігли ще люди, а коло них купа дітвори.
Антип похмуро кусав стеблину й чудно бігав очима навкруги, немов шукав чогось.
А я нічого вже не шукав. Чого там дурно тратити сили, пускайсь на дно та й усе.
Ось зовсім близько. У стражника руденька борідка, очі напружено, гостро втоплені в нас. На грудях у такт підстрибує шнурок від револьвера. Лице червоне, задихане.
Раптом Антип стріпнувся, повернувся до мене і швидко зашепотів:
— Слухай: я хочу спробувати одну штуку. Старайсь робити, як я. Чуєш? Я хочу…
Але докінчити не встиг. Перед нами вже стояв стражник і, трудно дихаючи, розглядав нас. З-за плеча його виглядало злякано-зацікавлене лице дядька.
— Ну, вставайте! Ходім! — суворо хитнув головою стражник.
Я не рушився, ждучи, що робитиме Антип.
Цей помалу підвівся, став на свої довгі, тонкі
