Тікати було вже нікуди: поперед нас слалось рівне й безкрає поле, а позаду з села гналась ціла юрба люду. Попереду всіх біг стражник і кричав:
— Ге-ей! Ану, гей там! Підожди!
І вимахував над головою в себе рукою так, ніби поганяв волів.
— Зупиняємось? — безнадійно спитав мене Антип.
— Зупиняємось.
Ми зупинились. Антип вирвав стеблину жита і, покусюючи її, дивився до села на погоню. І погляд йому був понурий та блискучий, як промінь сонця з-під чорної навислої хмари.
— «В калоші?» — посміхнувсь я до нього.
Власне кажучи, смішного в нашому становищі було мало. Найменше, що з нами могло статись, це те, що нас поб'ють, зв'яжуть і поволочать в повітову тюрму.
Антип теж похмуро посміхнувся.
— Бач, я казав, що треба з вечора виходити із села.
— Де твої проклямації? — живо перебив він, — ховай у жито! Швидше! Сядем обидва, ніби стомились…
Ми помалу сіли під житом. Я витяг з-за пазухи пак проклямацій, які зостались у нас ще на одно
