Я рішився на останнє.
Говорю ж вам, я був майже божевільний від усього того.
Я швидко вийшов із двору, знову підняв комір пальта і, як людина, що кудись спішить, заклопотана справами й цілком заглиблена тільки в них, пішов за Фенею.
Вона йшла прудко й часто озиралась. Спочатку, мабуть, не помічала мене, але, коли я наблизився вже дуже близько, раптом зупинилась і нерішуче, видно, гляділа на мене. Але я пройшов, не повертаючи голови, не подаючи ніякого знаку, що мене щось цікавіть, нахилив низько голову, немов пірнув весь у свої міркування.
Скоса подивляючись все таки на неї, я бачив, як вона помалу, ніби не довіряючи мені, обережно рушила за мною.
План удавався!
Я ще з більшим заклопотанням засунув руки в кишені і йшов так само вперед, не озираючись і ні на що не звертаючи уваги. Вуличка була маленька, з одноповерховими будиночками, немощена, брудна. Прохожих майже зовсім не було, лихтарі стояли один від одного так далеко, що в просторі між ними було зовсім темно. В одному з таких просторонів я намислив покінчити з нею. Спочатку ледве позбавити ходи, потім поправити щонебудь коло черевика, далі зразу повернутись і побігти прямо на неї.
Серце мені билось дедалі, то дужче, але рука, пам'ятаю, почувалась твердою, залізною, непохитною.
Один раз я знову спіткнувся, щоб подивитись, чи йде вона.
Ішла!
«Так-так, голубко, йди, йди!»
Я став іти тихіше. На вулиці ні душі не було.
