І от, уявіть ви собі: місяців через два я якось озираюсь, ідучи по вулиці, і бачу, як у чиїсь ворота хутко ховається жіноча постать, похожа на Феню! Мене так і кинуло в холод. Це вже не спроста! (А роботу в цій організації я взяв таку, що менше каторги й не жди).
«Ах ти ж, подла морда! Ну? Знайшла таки!» думав я. І страх, і лють мене взяли. Ну, що його робити? Раз вона мене таким знайшла, то сховатись мені вже неможливо. Що робити?
Не пішов я вже й по справі своїй, вернувся додому, сів і сиджу. В квартирі повно «матеріялу» — «чистить» і не берусь.
Знає вона, де я живу, чи ні? Давно вже слідкує, чи тільки сьогодні напала на мене?
Як дізналась вона, що я тут? Як упізнала? Від кого? Сама чи хтось сказав?
Розуміється, на всі ці питання одповісти я не міг.
Нудьга мене взяла, страшенна нудьга. Днів два я нікуди не виходив, а товаришів сповістив, щоб до мене не ходили й мене не ждали якийсь час — небезпечно, мовляв.
І все ходжу по своїх двох кімнатах та думаю. І, нарешті, придумав. Одягся, поклав бравнінґа в кишеню й вийшов на вулицю.
Феня вже ходила проти дому, де я жив, на другому тротуарі. Вона була в іншому вбранні, але я зразу впізнав її. Я просто став прямувати на неї.
Але вона, помітивши це, спокійно, не хапаючись, наче скінчивши прогулку, підійшла до візника, сіла на нього, щось сказала й поїхала, промайнувши під самим носом у мене. Маєте!
Я скажено здавив рукою револьвера в кишені, зціпив зуби й вернувся додому.
Що робити?
Ще більша нудьга обхопила мене. Тікати знову.