крикливими картинами. На столі тарілка з недоїденим оселедцем, пляшка від пива, шматочок хліба…
— Що ж ти стоїш? — крикнула вона здивовано.
Я перевів очі на неї. О, боже! Вона стояла вже в одній сорочці, брудній, подраній на животі, в якихсь плямах… Великий живіт випинався і видно було, як хилитався, мов тісто; ноги сіріли й на них синіли сліди від линючих панчіх.
А ліжко? Скривлене, з зсунутою на край брудною подушкою, без ковдри, оголене, завжди готове, з слідами її професії, убоге, огидливе ложе бідности, куплі й продажу жіночого тіла…
— Ну? Скарєй же, ціпка, скарєй! Нєкада. Нада ще разок вийти на бульвар…
І вона лягла, велика, незграбна, м'яка, як великий шматок тіста. Лягла з нудною діловитістю, з страшною байдужістю.
— Ну? Чого ж ти прийшов? Стоять?
Я шарпнувся, дрижачими руками вийняв гаманець і кинув їй карбованця. Вона, підвівшись, здивовано дивилася на мене, а з сорочки вилились і звисли сірі, тістяні груди. Карбованець упав на живіт і наче вгруз у нього.
— Самашедший какойсь! — вражено дивилась на мене, шукаючи рукою монету.
Ноги винесли мене на сходи, на вулицю й зупинились.
Мені хотілось сміятись, божевільно, дико сміятись!
Бліде, таємне лице з скорбними очима… Напудрений ніс і брови паяца… Мармурова чистота!
Ха-ха-ха-ха-ха!!
Сміх душив мене. Хотілось виривать його шмаками з грудей і шпурлять ним у цей місяць, у небо, у вікна спокійних, поснулих; хотілося впасти й битися грудьми, сміхом об землю, щоб повискакували спокійні, поснулі і, з наїженим від жаху волоссям,
