поставив перед собою, що це вже вона неможливо. Передати те чуття здивованого захвату, побожности, які раптом пройшли по мені і стали в грудях, в палаючій голові, неможливо. Я йшов, як у чаду, радіснім, неймовірнім чаду за нею.
Ось вона завернула в якусь уличку. На повороті озирнулась — чи йду я. О, ще б я не йшов! Іду! Іду!!
Такого щастя, як у той вечір, коли йшов за поважною, високою постаттю жінки в чорному пальті, я дуже мало пережив за своє життя, панове. Дуже мало. Справді.
Йшли ми, може, хвилин п'ятнадцять. В ці п'ятнадцять хвилин я пережив стільки, скільки не пережив у п'ятнадцять місяців. Я двадцять раз встиг уявити всю її з ніг до голови, всі будучі наші розмови, наш сміх, радісний, вільний, навіть її кімнату, затишну, чисту, з білосніжним ліжком, з мрійним лихтариком під стелею, напівсвітом і таємно-темними кутками, де на сторожі стоять духи кохання.
Перед невеличким будиночком женщина раптом зупинилась, поманила мене головою, на цей раз уже зовсім виразно, і ввійшла в двері, трошки підождавши мене. За тими дверима було темно, а попереду чулась її хода.
Якісь сходи нагору…
Зараз вона вийме ключ, одімкне свою квартиру, прошумить поперед мене і стріне там… у тій кімнаті…
Ключа не вийняла, а просто одчинила двері, озирнулась і пішла. Знову темно… Зупинилась і стала одмикати двері… Клацав ключ і шуміло наше важке дихання… Від сходів, чи…?
— Сюди… — прошепотіла вона, одчинивши двері…
Я помацки ввійшов за нею.
Мабуть сходи були дуже високі… Я просто за-
