далеко від лихтарів і не міг роздивитись обличчя її, але бачив, що постать направила на мене свої очі, уважно й спокійно обвела мене ними й пішла далі. Одягнена була у все чорне, голова замотана в чорний шарф, довге пальто, в руках торбиночка. Мені страшенно чомусь забилось серце, аж ворухнувсь я, аж потягнувся за женщиною, немов хотів бігти; але тут же спинив себе.
Женщина пройшла кроків із п'ять і озирнулась. Озирнулась… — чи мені здалось, чи справді так було — кивнула головою, ніби кликала до себе.
Я схопився на ноги. Схопився і став. Що за чорт? Чи мені привидилось, чи справді поманила? Очі глибокі, темні, обведені темною смугою, смугою страждання або жаги. Лице бліде, біле, таємне. Вся постать поважна, горда, упевнена.
Ні, я помилився, це мені здалося.
Але я все таки пішов за нею, помалу, хвилюючись, нерішуче, а все таки пішов. Хто знає, може я й не помилився.
І дійсно, вона знов озирнулась. Тепер я виразно бачив: вона озирнулась і, здається, посміхнулась.
Та чи посміхнулась же? А може тільки так озирнулась, може злякалась мене, і коли підійду, озирне з ніг до голови й ображено здивується?
Я рішив іти за нею оддалік.
Хто вона могла бути? А! яке мені діло до того? У неї глибокі, темні очі, які кличуть сміливо, просто. Більш мені не треба знати.
Гм! А може вона сміється з мене, думає, що я — семинар, збираюсь купити, що не підходжу до неї?
На виході з бульварчика знов озирнулась, подержала на мені погляд і пішла вперед по вулиці.
Ну, тепер ясно, що вона веде до себе. Але, значить, вона та. Значить, це вже вона!
Сказати вам, що зо мною сталось, коли я виразно
