Ми страшенно й довго змагались. Одні, яких обидила Дійсність, доводили, що єдине цінне в життю — це Ілюзія, сон, уникання реального, що Дійсність — це бруд і страждання. Другі, які опеклись на Ілюзії, з піною у рота кляли облуди, мрії, всякий чад, який лише дурманить голову і збива людину з пантелику.
Доходило вже до лайки.
У куточку сидів один добродій з сумовитими ласкавими очима й весь час мовчав. Коли дебати дійшли вже до того, що ніхто нікого не розумів, добродій попрохав собі слова. Він якось так це зробив, що всі затихли й очікуючи подивились на нього. Він із тихою посмішкою озирнув усіх і сказав:
— А не думаєте ви, панове, що Дійсність і Ілюзія не так то вже й важні? Га? Може б ви згодились вислухати два епізоди з мого життя? Вони б вам, здається мені, показали, що єсть щось таке, чому Дійсність і Ілюзія тільки служать… Хочете вислухати?
— Просимо! Просимо! — охоче залунали голоси. Ми вже стомилися від суперечки й раді були спочинути від власного крику.
Добродій з сумовитими очима помовчав і почав:
— Ну, так слухайте.
