А з правого плеча підводилась її голова, з диким здивованням дивились очі, впивалися, ширились жахом, дивуванням.
— Семене!.. Семене!! — дико скрикнула вона, хапаючи за плече.
Він скоса, напів розплющивши очі, глянув на неї, виплюнув із рота щось буре й безсило промовив:
— Я збожеволію сьогодні… Другі сутки болить зуб… Я розіб'ю собі голову… О-ох!! — страшно скрикнув він, хапаючись за голову.
Потім скажено схопив себе за губу й несамовито шарпнув раз, другий, вліво. З рота вилітав рев, грубий, дикий, горловий.
— Семеночку!.. Семеночку!.. — шепотіла вона, ловвлячи його руку. І дрижала вся.
Раптом стих. Зідхнув. Пильно глянув на неї, ніби впізнав, і жагуче, жадно обняв, схопив, злився, зашепотів щось недоладне, ридаюче, похапливе. Мені видно було його потилицю, а з-за неї її очі; вони дивилися злякано, здивовано, болісно приглушені чимсь несподівано незрозумілим і безмежно болючим.
І вмент він одірвався, одвернувся і знову підніс шклянку до рота. Набрав, схилив голову на ліве плече і, заплющивши очі, застиг. Мертве, страшне лице в рамці вовчка…
Вона ж стояла сама, покинута, біла, в широкому пальті, з жахливим здивованням. Стояла мертво й не сміла торкнутись його, не сміла взяти його від того маленького, гидкого, що реготало з нас і глузувало тут перед лицем Смерти й Любови.
— Семеночку, — ледве прошепотіла несміло, скорбно.
Безсило розплющив очі, виплюнув буре і, здавивши руками виски, захитав головою. І страшно між рук визирав його тупий, придавлений ніс і мертво-заплющені очі.
