Лікар часто й заклопотано поглядав на двері, без ладу переставляв по столі струменти і позирав на нас.
— Ну, ходім! — сказав я, підійшовши до неї.
Яка вона бліда була! Губи вкриті якимсь сірим нальотом, сухі, шаршаві; щоки білі, з густим ластовинням, яке вперед ховалося в рум'янці, а тепер робило лице схожим на гороб'яче яйце. Очі напружено, гарячково блищали.
Ми вийшли. На сходах стояв староста. Шлях був прочищений. Староста мовчки й серйозно хитнув нам головою, поправив пенсне і з терплячим виглядом сперся на стіну.
Я йшов попереду, а за мною чулось її нерівне, часте дихання. Один раз я озирнувся. Вона чекаюче подивилась на мене, але я нічого їй не сказав. Я хвилювався.
На площадці стояв наш вартовий, який теж мовчки хитнув нам головою. Ми швидко завернули вліво і ввійшли в коридор, в якому була тільки церква і його камера.
Нас уже ждав дозорець.
— Так я вас уже просю, господа, — поспішно й м'яко зашепотів він: — п'ять минут, не боліє. Ви ж самі должни понімать…
— Добре, добре! — перебив я: — ведіть скоріше…
Вона часто розкривала рот і, як викинута на берег риба, втягувала повітря.
Ми пішли. У темний коридор через церковні двері падав невеличкий, сірий світ.
Видно було паникадила, іконостас, пахло ладаном, старими ризами, дихало сумом і порожнім місцем. Здавалось, тут уночі хтось високий, закутаний в біле, повинен ходити, зідхати і хода його повинна страшно лунати під високою, понурою банею.
