«Скот, але мусить згодитися» — безвладно думав я кожного разу, тупаючи ногами з нервового холоду й хукаючи в руки.
Клара з'явилась зовсім несподівано. Трохи задихана, дуже рум'яна, струнка і жвава, з жовтою, як жгут, косою й білими віями.
На непокритій голові, на плечах і на полях розстібнутої верхньої кофточки зів'ялі, мокрі сніжинки.
Її шукаючі, сірі очі зупинились на мені.
— Ви, товаришу?
— Я.
Ми стиснули одно одному руки й разом увійшли в кабінет. В кутку, на «зубному» кріслі вже лежали наготовлені речі для передягання.
— А ваш дозорець де? — спитав староста.
— Зостався внизу. Я сказала, що сама знаю дорогу.
— Чудесно!
Староста вийшов, щоб «прочистити вгору дорогу», а я і мовчазний лікар одвернулись від Клари, яка почала передягатись.
Шаруділи спідниці, шнурки, топтались її ноги. Надворі, з криками і частими вибухами реготу гралися в сніжки.
Я і лікар, не ворушачись, боячись повернути голову, як при фотографуванні, сиділи й дивилися в заґратоване вікно.
І від того, що не можна було дивитись, страшно хотілося взяти й озирнутись.
— Вже! — глухо почулось позаду.
Ми з полегшенням повернулись. Стояв білявий хлопець у чорній шапці, в занадто великому, як, на нього, пальті й занадто довгих штанях, що на кінцях ніг лежали складками.
— Велике все трохи… — промовила вона, ледве посміхнувшись, і зараз же зробилась серйозною.
