Мене з обуренням стягнули з підвіконника й сердито зачинили вікно. У камері було холодно і всі лаялись.
Вранці я балакав з дозорцем. Він спершу, не згоджуючись, рішуче й поважно похитав головою. Потім задумався і, мовчки слухаючи мене, дивився кудись убік. Потім подивився для чогось у вікно, зідхнув. І нарешті промовив:
— Очинь опасний хвакт!…
Я ще з більшим запалом зашепотів, держачи його за борт шинелі. Він знову дивився вбік, задумливо похитуючи ключима, і знов зідхнувши, промовив:
— Та я понімаю… Зачим не понять? Конешно, шо нада пособить… Тольки ж…
І знов я зашепотів. Він уже іноді подивлявся мені в лице…
— Ну, знаєте шо? — раптом перебив він мене — Три дясятки! І ваша сигналізація… Бо… Сами должни понімать… І не боліє п'яти минут… А січас половину… дєнєг…
Пів «хвакта» було зроблено.
Я знайшов старосту й ми зараз же скликали «засідання». Призначивши ролі, ми стали чекати трьох годин. Кларі було послано «телеграму».
Рівно в три, вдаючи з себе хворого, навіть з ватою в ухах, я топтався біля прийомної. Дякуючи старості, хворих, крім мене, більше не було й на площадці було пусто.
Староста декільки раз виходив з прийомної, зазирав, придержуючи пенсне, через перила вниз по сходах і знову заходив у прийомну. І кожного разу, як одчинялись туди двері, я бачив лікаря, товстенького, чорненького, з лисою, як пузир, головою і напружено-чекаючими очима.
