оченятами, як дві чорненькі булавочні головки.
«Вона погризе книжку»!
Рука простягнулась до чогось важкого… Але натрапила на чорну Пащу й безсило, мляво опустилась.
Для чого? Хай гризе!..
І знову пусто…
І враз схоплюється. Щось штовхнуло, дико несамовито, гнівно, з ревом хапа зубами руку і гризе. Фосфорично світяться пукаті очі, бризка піна…
— «Ох, це ж божевілля!»
«Ну, так що?» — диха Чорне.
І зуби слабіють, кров покриває білі знаки зубів… Пусто… Чад і Паща…
А ніч так помалу повзе, волохата, незграбна, мляво переставляє свої щупальці й одкидає в минуле менти, хвилини, години. Зорі покірно, терпляче дивляться на її роботу і ждуть, щоб сховатись.
Щось тріснуло… Підвів голову… Крізь ґрату, крізь скло ледве синіє зірка…
«Зірка! Люба зірка»…
Одчинив вікно… Здригнулась лямпа з холоду, заходив по хаті сивим туманом мороз.
Пахне!.. Снігом? Льодом? Мерзлою землею?
Ворухнулось шось забуте, рідне…
Невеличка річка… Уважно щось слуха вмерзлий у лід очерет. Лід, порізаний коньками, матово блищить, а за темним силуетом церкви, в блідосинім небі сходить місяць… Білий, пухастий комір шубки, муфта, холодні щоки, легкий намороз на промінястих віях. Тихо… Самотно й сумно… Нікого — розійшлися всі додому. Пахне льодом, очеретом…
«Холодно?»
Бере за руку й тягне до себе в муфту, між свої ручки, теплі, любі, найдорожчі…
Непомітно із-за снипи тихо вилізло і стало Чорне.
