сидить, не лежить, не ходить, не стоїть. Він єсть там. Самотній біля цього кишіння людей, таємний, особливий… Ні, він не сам, з ним є щось Друге. Вони вдвох: Воно і він. Чуття смерти і він. Чорне, тупе, непохитне, з роззявленою пащею. Воно стоїть над ним і методично, холодно-кам'яно дивиться йому в душу. Неодступне й фатальне, від нього не можна сховатись ні в минулому, ні в сучасному, ні в згуках, ні в фарбах. Воно скрізь. Коли в душі несміло підводить голову Думка й хоче подивитись у будучину, Воно заразже роззявля пащу, одрива їй голову й одкидає кудись у чорну безодню. Найменшій, найнепомітнішій, яка тільки хоче жити, воно заразже одгриза голову й одкидає в безодню. Смерть не любить думок.
І в душі валяються погризені трупи їх, гниючі, задубілі, смердючі. Від них іде сморід і чад, проходить в очі й очі блищать гнилим фосфоричним блиском, а сіре лице стає трупним, землистим.
Він пручається, одверта душу в інший бік, але Воно стоїть вже там і жде з роззявленою пащею, невблагане, невідступне.
А круг їх двох іде життя, вгорі горять вічні вогні неба, он там — вогні людей, тут — співи й гомін.
Вони не чують… Тихо в «покійницькій». Густо здалека гудить у церкві дзвін, вибиваючи години. Змовкло… Непомітно в хвилях дзвону влізла в мозок думка, зачепила другі, сонні, стріпнулося серце, задрижало, щось згадалось і народилося бажання. Тепле, тихе, рідне… Боже! Засміялося, озирнулося, і… поблідло, зщулилось, принишкло й задихнулось у чорній пащі…
Пусто… Чад і Паща…
Тихо.
Дряпнулася миша… Затихла… Вилізла на стіл і гризе книжку, насторожено, напружено позираючи
