Сиджу й пишу тобі.
Ах, як хочеться зірватись, шарпнутись і вирватись із цих цупких обіймів гада, одірватись від цього недавнього, притулити образ твій до себе й забути… й забути те, що дужче за Кохання, те що більше за Славу, більше за Смерть, більше за Думку, за великую, кохана, Думку! Те огидливе, маленьке, пошле, що, як злодій, прокрадається на бенькет Щастя й розгонить усіх, як Деспот і Владика. Те огидливе, маленьке, що ми згорда зневажаєм і що хилить до землі найгордішу голову… Темне, маленьке, брудне… Кохана! Як це смішно і страшно!
Ти смієшся?
А ось прийде воно непомітно й неждано, розпихне нахабно твоє море, вип'є його, пацне поганою ногою в твій Гнів і маленьке, пошле, заволодіє всею твоєю душею, моєю любов'ю, твоїми ідеалами, твоїм святая святих.
Ти смієшся?
А ось прийде воно й ти замовкнеш, а я не питиму, трусячись від жадности, дрібних рядків твоїх листів. Прийде воно й ти з жахливим дивуванням, з огидою будеш робити те, що воно скаже. А свідомість твоя, безсила, з повислими руками, стоятиме й дивитиметься на нього. А Воля, як заляканий цуцик, заб'ється в найтемніший куток душі й жалібно скавучатиме там. А все те, що ми звемо святим і високим, як іній, розтане від гарячого, смердючого його дихання.
Ти смієшся?
А мені хочеться ридати. Щож вона таке?
Я тобі скажу, я вчора вперше побачив його. Слухай.
Недавно, дуже недавно був у нас у камері товариш Семен Новогрудцев. Тепер уже його немає; зовсім немає. А тоді, коли він був у нас, ми не лю-
