Я сказав і здивовано дивився на неї.
— Ніколи!… Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше… наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати. Розумієте мене, хороший? Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання. Ви розумієте мене?
Я розумів, але мовчав. А вона, ніби дивлячись собі в душу, одривисто, напружено говорила:
— Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнанні з цим. Значить, зовсім не буде. Так мені здається, так я зараз чую от тут… — вона показала на серце.
І криво посміхаючись, дивилась на мене великими, благаючими очима підстреленої лані.
Я розумів її, я розумів її моєю невідомою тугою, цією великою журбою, що народилася чогось у грудях, розумів її всією налиплою на мою душу буденщиною.
Розум дивувався, протестував у глибині душі, але я мовчав.
Сонце пекло, шепотілись кущі.
Потім вона підвелась, стала на коліна, обхопила мою нахилену голову і припала довгим жагучим поцілунком
— Так буде краще. Прощайте… — якось терпко прошепотіла вона, підводячись. — Я буду носити вас у душі.
Я схопив край її сукні, поцілував і випустив.
Вона тихо пішла, а я сидів і в мене і з мукою щеміло осиротіле щастя. Надо мною синіло небо й сонце палило мою похилену непокриту голову, а в душу вростав і вбирався в журні, прекрасні, чисті квіти минулого образ панни.
Хто вона, де вона — й досі не знаю, але я завжди ношу її в душі.
