вона здавалась якимсь дивним, прекрасним звірем, сильним, напруженим, диким.
Просвіт ширшав. Засиніло небо… далеко-далеко…
Прокотивсь якийсь згук і замер. Ми закам'яніли… Довго лежали і слухали… Тукав дятель… Пискнула пташка, сіла на гілку, повертіла довгим, як перо, хвостиком і пурхнула… Серце билось несамовито.
Знову поповзли… Крізь рідкі дерева, кроків за три перед нами, показалась лощина. Я зробив знак Мусі, підвівся й подививсь. Це, мабуть, і була та сама межа… Я трошки посунувсь і глянув убік. Так! Два стовпи один проти другого: один наш — великий незрабний; другий з того боку менший; обидва з орлами, обидва рябі. Круг їх таємна порожнеча… Та чи порожнеча ж? А може десь тут же стояла коло них людина й порожнеча тільки ждала, щоб перетворитись у дикий галас смерти?
Я озирнувся до Марусі. Вона теж підвелась і напружено дивилася вперед.
«Тут!» — хитнув я головою. Потім нахилився до неї, міцно взяв за руку і прошепотів:
— Прожогом уперед! На крик і вистріли не зупинятись! Все одно!.. Ну!..
Я випустив руку її, зігнувся й кинувся вперед. Хруснули гілки, але, здавалось, зашумів весь ліс, замиготіли стовбури, вдарив світ, в очах промайнула картина якоїсь довгої, рівної просіки й разом хтось десь крикнув, поперед мене вибігла постать Мусі, з поверненим убік блідим, напруженим лицем, сильно вибухнуло щось збоку, крикнуло, знов вибухнув постріл, виринув під ногами якийсь рівчак, лишивсь позаду, блиснула нога Мусі, якісь кущі, вітер у вухах. І щось велике, горде, могуче в грудях, щось легке, широке, як небо, як повітря гір'як могучий потік. Летіли, озираючись, блискаючи очима. А за нами понуро одсувалася назад стіна лісу, одсу-
