тені коханням, нам на коліна, сідали на голови. Квітки дивились на нас і пашіли духом кохання й цвіту. Берези шептались між собою, оголені, білі берези.
— Душно якось… — прошепотіла Муся, глянувши на мене довгим блискучим поглядом.
А я мовчки дививсь на неї й чудно мені було якось. Ми, двоє людей, загнаних другими людьми, сидимо й маємо зараз через щось іти ще до якихось інших людей, що десь стоять у цьому лісі серед його кохання і ждуть нас зі смертю в руках. Ми, двоє загнаних людей, близькі, з очима, повними ласки й тепла одно до одного, з бажанням злити це тепло докупи, впитись цим теплом, цією ласкою, цим великим даром життя, ми, двоє… двоє людей, а не кузок, сидимо і не сміємо цього зробити, бо… бо ми ж усього кілька годин «знайомі» одно з одним. Ми можемо зараз умерти, не стане ні моралі, ні законів, не стане ні кузок, ні ласки, ні тепла, але ми… не сміємо.
— Чого ви дивитесь так пильно на мене? — спитала Муся і з ласкою закрила мені очі рукою.
Тоді я схопив цю руку, притулив її до губ і замер. Муся дивилася на мене якось тепло, задумливо, сумно.
— Будете згадувати, як уб'ють мене? — прошепотіла вона.
— Вас не уб'ють.
— А я вас буду…
Я присунувся ближче до неї і притулився лицем до плеча їй.
Свитка колола лице, але була миліше оксамиту.
Груди їй почали здійматися вище, частіше.
— Не треба… — прошепотіла вона.
— Вам неприємно? — глухо спитав я.
— Ні… так…
— Та чого ж не треба?
