— Ходім… — прошепотів я.
І знову мені захотілося взяти її руку… Але…
Ввійшли в жито. Зашаруділо жовто-сиве жито, застрибали перед ногами коники… Ліс стояв недвижно, чекаючи.
— Слухайте! — раптом зупинилась панна. — Як мене вб'ють, а ви зостанетесь живі, напишіть по такій адресі…
Вона сказала адресу й кілька раз повторила її.
— Напишіть так: «Мусю вбито на кордоні. Вмерла так, як умирають ті, що дуже люблять життя». Більше нічого… Чуєте??. Зробите?
— Зроблю… — тихо сказав я і… мені жагуче хотілося взяти її руку, тільки руку в цьому рудому, шаршавому рукаві… Але…
— Ну, тепер ходім! — рішуче прошепотіла вона і, зустрівшись з моїми очима, ніби впилася в них поцілунком своїх очей, і ми рушили… Тихо, помалу, щохвилини зупиняючись і впиваючись очима в нерухомий тин дерев…
— Чуєте-ж: «як умирають ті, що дуже люблять життя»! — раптом повторила вона.
Я мовчки хитнув головою.
Жито скінчилось. Починався ліс.
Старі товсті дуби, широко розставивши волохаті руки-віти, ніби приймали нас у свої зрадливі обійми. Стрункі берези, білі, мов оголені до пояса, соромливо стояли між дубами й ховалися за ними. Здивовано перестрибували з гілки на гілку якісь пташки.
— Сядемо… Треба роздивитись, куди йти… — прошепотів я.
Ми ввійшли в кущі і, вибравши місце, звідки нам було видко ліс, а нас самих не видно, сіли.
І стали дивитись. Стовбури, стовбури, стовбури, плями сонця, кущі, тіні…
