І випрямилась.
В манежі зірвалась ціла буря. Справжня буря. Але я бачив, що вона йшла не з слів її, а з очей. Мені можуть не повірити, але то так. З її очей і з того, що ховалось за очима. Воно з очей сідало на слова й на крилах їх перелітало в уха й очі маси, і маса вже горіла, маса вже забула себе, вже сміялася з того, що не зможе ніби перемогти. Вони не зможуть перемогти?! Та хто це сказав?!
— Забастовка! Годі! Забастовка! Голосувати!! Зіна підняла руку. Маса покірно затихла.
— Товариші! — чудно блиснули очі з трибуни. — Ні одного більше поїзда? Так?
— Так! Так!
— Ні одного вагона далі? Правда?
— Правда! Правда! Так! Забастовка! У-у-у!!
Лице Зіни було бліде… і радісна мука мені вбачалася на ньому…
За цілий тиждень не пішло з тої станції ні одного вагона нікуди.
Коли ми вернулися з Х. — я, скінчивши свою давню справу, а Зіна з дозволом взяти на поруки нареченого, — наречений уже четвертий день голодував. Його прийшлось зі звожчика зносити до Зіни на квартиру. Так він ослаб. Але не зовсім. Бо коли я вийшов у кухню по воду, а потім вернувся, то у нього ще було сили одірватись од Зіни й роздивлятись фотографії на столі.
Хутко він цілком одужав.
У мене теж цілком пройшов той чудний мент, коли чоловік сам із себе дивується. Я не бігав уже,
