ки окремі голоси з нього, які кричали щось до бантин.
Зіна все ж здержувала своє всередині.
— Тш! — повела рукою.
Затихло.
Вона для чогось перехилилась до маси і стала пильно вдивлятись у кожне обличчя. Мовчки, серйозно, подовгу. В бантинах тихо ждали. Потім по-малу підвела голову й здивовано заговорила:
— Але, знаєте, я не помилилась. Я справді таки серед робітників. Серйозно! Я бачу сажу й горе на ваших обличчях. На цих обличчях видно нужду і злидні. Хіба ні? Вони всі до того повимокали від поту й сліз, що скоро потріскаються від сонця, як старі чоботи. Ви це знаєте? На них так понадимались жили від праці, що так вам і ходити з ними. До смерти ходити. А хіба є радість у ваших очах? Хіба в тих очах я не страх, не темність, не забитість бачу? Так, я таки серед робітників! Це правда.
Зробила павзу. Маса не ворухнулась.
І раптом зеленуваті очі заблищали й пустили задержане те буйне, весело-гнівне, вогневе. Лице спалахнуло. Голова піднялась.
— Але слухайте! Хто вам сказав, хто сказав, що ми слабші? Той товариш, що говорив тут? А ви й повірили? Ах, ви ж коміки. Хіба ви не хочете краще пожити? Так таки зовсім не хочете? Ви цілком усім задоволені? Мабуть же ні? А раз ні, то чого ж вам треба? Треба тільки захотіти. Чуєте: тільки захотіти. Більше нічого. Отак стиснути кулаки, стиснути, щоб аж нігті вп'ялись у шкуру і сказати: Ми хочемо. І більше нічого. Отак:
І стиснувши свій кулачок, простягнувши його до маси, перехилилася вперед і сильно-спокійним весело-лютим голосом промовила:
— Ми хочемо! Чуєте?
