знайомий лукавий усміх. Поза людини, яка знає, що робить і що з того вийде. Я зідхнув.
Ставало тихше й тихше. В неї впивалось, як у центр радіюса, безліч здивованих очей; її ждали, а вона стояла мовчки, непорушно й тільки брови її стали підійматись угору, очі поширялись і робились лукаво здивованими. І разом з тим хвилинками ті очі темніли чимсь сильним, задержаним усередині. Немов усередині у ній кипіло щось велике, вогневе, але вона його здержувала й тільки лукаво посміхалася, знаючи про нього.
Замерло.
Зіна все здивованіше піднімала брови. Потім розняла руки з грудей, озирнулась і тихо почала:
— Товариші!
Замовкла й непорозуміло глянула на всіх.
— Товариші, я не розумію, куди я попала? Мена кликали на збірку робітників, а я, мабуть, попала кудись у друге місце. Правда? Скажіть мені, я серед робітників, чи де?
І замовкла чекаючи. Мовчала й маса, перезираючись.
На бантині засміялись.
— Серед баб! — раптом пролунав густий, злий голос.
Сміх побільшився.
— Серед трудящих людей, у яких є діти та жінки! — зразу ж одгукнувся дзвінко хтось ізнизу.
Зіна хутко повернулась у цей бік.
— Так? — здивувалась. — Так висилайте ж сюди ваших дітей та жінок, чого ж ви прийшли сюди?! Може ж вони здобудуть собі таке життя, щоб не мерти з голоду! Вам чого треба тут? Геть звідси, ідіть мийте горшки, хай приходять ваші діти та жінки!
З бантин і з боків загреміли оплески, сміх, крики!
— Правильно! Давай сюди баб! Геть звідси! Браво!
Центр мовчав і ніяково посміхався. Чулись тіль-
