Ми перезирались. Зіна все здивованіше й здивовагніше поширяла очі й навіть часом озиралась. Круг нас сперечались парами, групами; на них шикали, щоб не заваджали слухати.
— Ну, забастовка, видно, не пройде. Їдемо, значить, далі, — звернувсь я до Зіни.
— Ви так думаєте? — коротко й чудно кинула.
— Так…
Вона нічого не сказала, тільки дивно крутнула головою й стала слухати.
А голова аж хрипіла вже надірваним голосом, немов люто застудилась там на трибуні!
— Товариші! Милі товариші! Послухайтесь вашого старого товариша. Нащо воно нам?… Як сказано… У кожного, знаєте… Не нада!.. Бог з нею… Згадайте, як нам… скільки нам… год тому назад, скажем примірно, скільки горя було від тої забастовки? Га? А що ми маємо від неї? Ще хочете тюрми та пуль?
— Плювати! — крикнуло з бантини, немов з небес. Але внизу, з землі, зараз же полетіли назустріч крики:
— Знаємо вже! Годі! Чули! Правда!
Зіна раптом шарпнулась уперед.
— Куди ви? — схопивсь я за нею.
— Туди! — озирнулась вона, хитнувши до оратора. І лице було надзвичайно бліде, а очі блискучі, чудні. І ніби біль якийсь почувся мені в них, гострий та різкий.
Я став протискуватись за нею, але мусів одстати й зупинитись, бо робітники, на жаль, мали теж загальний звичай: дамам добровільно давати дорогу, а чоловікам уступати з бою. Я стояв ступнів на десять від неї, а вона коло самої трибуни. Мені видно було тільки капелюх її, який, немов сковорода, поставлена руба, весь час заступав її голову від мене.
