Або:
— Він більше двох днів голодовки не видержить…
І хоча я бурмотів щось, але вона не слухала моєї одповіді — все прудко бігала очима по кричущій схвильованій юрбі, немов у ній вишукувала способів помогти собі, немов хотіла використати цю живу силу, запрягти чи що ці тіла в якийсь віз: везіть, подлі боягузи!
Раптом в одному кутку перона хвилювання й крик побільшились. Лиця повернулись туди.
З натовпу витискувалось двоє жандарів, а між ними йшов парубок у синій засмальцьованій сорочці в залізнодорожному картузі. Лице йому було гнівно-завзяте й ображене. Він заклав руки в кишені і, не хапаючись, виступав між жандарів, часом щось говорячи до публіки, яка розступалась перед ними двома живими тинами. Обличчя жандарів були напружено злі й теж ніби ображені Очевидячки їх ображали слова парубка. Тини за ними зараз же знову зливались в одну рухливу масу, а з неї вистрибували на спину жандарів крики, до яких взагалі «начальству» не варто дуже прислухатись.
Зіна стала ще блідішою. Родима плямочка біля носу стала дуже виразною й хотілося зчистити її кінчиком хустки, а буйне золотисте волосся ніжно погладити й тихо з жалем поцілувати.
Коли жандарі ввели парубка в якісь двері, почулись крики:
— В манеж! В манеж! На збірку!
Із юрби стали виплигувати на рельси робітники і, розмахуючи руками, озираючись, закликаючи, прямували до здоровенного, закоптілого будинку.
— Ходім! — коротко, майже суворо кинула Зіна й теж стрибнула на рельси. За нами стрибнуло ще кілька пасажирів.
В манежі було повно голів. Це був здоровенний
